More is digital. Інтерв’ю Дмитра Аранчія про дигітальну архітектуру порталу Architector.ua

Нижче наведене інтерв’ю з Дмитром Аранчієм, що проводила шеф-редактор архітектурного порталу architector.ua (“Я Архітектор”) Іра Лузіна. Мова інтерв’ю – російська.

Київський архітектор Дмитро Аранчій працює в напрямі дигітальної архітектури. В 2011 році він провів дві лекції з параметричної архітектури – одну в Київському Архітектурному Клубі, другу в КНУБА, в рамках воркшопу, організованого студентами.

Люди читають зарубіжні архітектурні ресурси і думають: «Ну звісно, у них, ба, як моцно, а у нас…». Мені не подобаєтся, коли люди говорять, що ми живемо в поганій країні, де нічого хорошого не трапиться. Я вважаю, що ми живемо в цікавий час, коли на користь той факт, що нам “холодно” і ми “голодні”.

Мотивація у нас має бути набагато вищою, аніж у мешканців США чи багатих европейских держав, у яких «все є». Тому у українців є винятковий шанс добитися хороших результатів і надолужити 70 років відсутності капіталізму.

– Діма, розкажи про напрямок, в якому ти працюєш, на прикладі одного зі своїх проектів.

– Одним з дотепних прикладів використання алгоритміки в архітектурі я би назвав свій проект Комунікополіса – утопічного квартала на Троєщині. Ідея Цього проекта не відноситься до більш складних алгоритмів та контекстно-чутливих систем (наприклад, ройової логіки), над якими я працюю зараз, але сповідує ідеологію повної параметричної моделі. Ця модель об’єднує всю геометрію башт Комунікополіса у взаємозалежну параметричну систему, всі елементи которої при зміні вливають один на одного. Відтак, зміна товщини міжповерхового перекриття впливає на висоту поверха і будівлі в цілому і навпаки. Зв’язок параметрів регульованих величин доповнюється алгоритмами комбінаторики, що напряму впливає на принцип злиття і формотворення кожної групи башт накшталт зв’язків у людських відносинах.
Проект був задуманий як певна нездійсненна (або можлива в перспективі) альтернатива реальності. Проте, не дивлячись на це, буквально на наступний день після публікації проекту на нашому сайті, мені подзвонили одразу з декількох серйозних видань. Самим хвилюючим їх питанням було: “А ви вже пройшли містобудівне обґрунтування?” Відповідь в деякій мірі розчарувала представників київських ЗМІ, однак журнал «Фокус» все ж надрукував концепт на своїх строрінках.

– Ти працюєш і з російськими, і з українськими замовниками. Часто кажуть, що Москва більш прогресивна в плані нових ідей та напрямків. А стосовно дигітальної архітектури, яка різниця у сприйнятті?

– Я вважаю, що особливої різниці немає. Розміри міст і країн давно не мають значення. Наприклад, в Індії є величезні міста на зразок Калькути або Мумбаї. Зате в Цюріху, де живуть 300 000 чоловік, як в Полтаві, є Цюріхський технологічний університет, де розвиток науки в області дигітальної архітектури «втирає ніс» багатьом інституціям більш крупних агломерацій.
Коли я лише починав розбиратися в дигітальній архітектурі, мені здалося, що в Москві знають про це не більше, ніж у нас, і я не помилився. І хоча зараз в МАРХІ пішов активний розвиток параметрики, і все частіше використовують слова “грассхоппер” і “процесінг”, я не мо;у сказати, що розвиток цієї галузі в Україні знаходиться в гіршому стані, ніж в Росії. Крім мене в Києві є ще достатньо талановитих людей, котрі пропагандують цей напрямок, тому, думаю, у нас все вийде.
Відносно замовників особливої різниці теж немає. І у нас, і в Москві мені доводилось працювати як з дуже консервативними клієнтами, так і з більш прогресивними. І ті, і інші зроду не бачили алгоритмічне проектування, тому важливо ще й зуміти раозказати про важливість цього явища в історії новітньої архітектури та дизайну.

– А як тобі вдається працювати з консервативними замовниками в своєму напрямку?

– Бувають ситуації, коли люди звертаються до нас, не переглянувши портфоліо. І тоді у нас є два варіанти – або ж зупинити співпрацю, чи розділити одні і ті ж ідеї. Як правило, відбувається останнє. Я впевнений, що людям можна донести кожну думку (особливо якщо ти усім серцем відчуваєш, а мозком розумієш її важливість), потрібно просто намагатися це зробити.

– Діма, знаю, що ти вчився одночасно і в НТУУ “КПІ”, і КНУБА. У тебе не виникало враження, що щось з цього – зайве?

– Мені в житті дуже допомогло навчання в КПІ. Колись у мене було враження, що воно заважає, але давно минулося. По закінченню фізмат-ліцею я, як і більшість однокласників, вступив у київський Політех. У мене були дуже гарні рейтинги, вдалося вступити одразу на два факультети, з которих я обрав престижний факультет інформатики та обчислювальної техніки. Але під час навчання там я зрозумів, що думка вступити в архітектурний ВНЗ, яка у мене виникала ще в школі, була правильною. Все-таки ворушилась певна творча жилка. На той момент я вчився вже на 3-му курсі, і долаючи комплекси (сміється) на тему того, що я буду «самим старим» на усьому потоці у другому університеті, я усеж вирішив записатися на підготовчі курси КНУБА. Далі все пішло просто прекрасно: я вступив, навідмінно вчився и закінчив університет (подобплося). Зараз продовжую займатися науковою діяльністю в аспірантурі.

– Хочеш бути викладачем?

–Так, і скоро ним стану. Буду вчити алгоритмічній архітектурі.
По-перше, я скажу студентам, що в світі є море цікавих речей і про них потрібно знати, тобто шукати інформацію та читати. Я буваю на зарубіжних воркшопах, до певної міри слідкую за тим, що відбувається в світі архітектури і роблю свої висновки. Не претендую на абсолютизм в знанні предмету, який буду викладати, але мені здається, що в мене є певна база і досвід, котрим я можу поділитися. Сподіваюсь, мені вдасться заразити студентів своїми ідеями, своїм «хронічним захворюванням архітектурою».
Окрім того, я збираюсь видавати книгу «Алгоритмічні методи архітектурного формотворення» як квінтесенцію основних моїх наробок і інформації на цю тему. Вона базується на дипломі, та першопочатково буде видаватися українською мовою. Хочеться, аби книга була корисна і тим, хто ще не знайомий з параметричною архітектурою, і тим, хто вже працює в цьому напрямку. По-перше, там є класифікація розробок іноземних архітекторів, а по-друге, на прикладі моїх робіт показано, як подібні методи можуть працювати у нас.

– Наскільки важливо, щоб викладачі були практикуючими архітекторами, пояснюючими студентам відношення між теорією та життєвими ситуаціями?

–Знаєш, буває і навпаки – є практики, которим не вистачає теорії. Вони звикли заробляти гроші і провжують робити це так, як їм звичніше. Нема часу або бажання задумуватися над самою архітектурою. Тому для професії, а не для бізнесу, краще вже хороший теоретик – саме таких, на мій погляд, не вистачає. У нас є цілком очевидна проблема з вираженням ідей, не лише в університеті, а й в житті в цілому. Необхідно перебороти стереотипи мисления та бажань зробити все по накатаній доріжці, похутчіш (але при цьому не перенапружуючись) і отримати “максимальний прибуток з кожного квадрата в найближчій перспективі”. Довготривале інвестування – ось що нам потрібно. Треба по-справжньому вірити в те, що глибокі думки принесуть набагато більше плодів у майбутньому, аніж пусті та недалекі ідеї в теперішньому.
Студентам-архітекторам потрібні викладачі, які як мінімум не відіб’ють натхнення неординарного мислення, а як максимум – розвиватимуть його і зможуть на своєму прикладі довести, що можна не лише спроектувати цікавий об’єкт, але й також втілити його в життя. І в такому випадку, звісно, ідеальним буде варіант збалансованого теоретизуючого/практикуючого архітектора.

– Багатьом людям старого вишколу властиве неприйняття нових ідей або технологій. А поки ти вчився і робив якісь кроки в напрямі дигітальної архітектури, як до цього ставились викладачі?

– Деякі – скептично і з осторогою, але були й такі, за яких варто було триматися – вони допомогли мені повірити в себе і в свої ідеї, ділилися безцінним досвідом. Можна, поза сумнівом, пуститися в нескінченні розмірковування на тему скам’янілості нашої архітектурної школи, неприйняття нових ідей і підходів до проектування серед викладачів, але набагато краще зосередитись на позитивних моментах і зайнятися справою.
Разом з завідувачем кафедрою інформаційних технологій в архітектурі архітектурного факультету КНУБА Валерієм Товбичем ми плануємо впровадити в освітній процес вивчення основ алгоритмічного проектування. Валерій Товбич є представником прогресивно налаштованого старшого покоління і розділяє ідею виховання нової генерації українських цифрових зодчих.

– Ти працюєш разом з сестрою, як складаються ваші ділові відносини?

– Безсумнівно, вони вибудовуються трохи по-іншому, адже ми знаємо один одного з пелюшок. Але у нас однакове відношення до архітектури. Ми думаємо подібним чином, тому нам легко зрозуміти один одного. Я дуже задоволений Машою, вона – творча і аналітично думаюча людина.

Інтерв’ю вперше опубліковано російською мовою на сайті “Я Архітектор” architector.ua.

Поділитися посиланням:

Tweet